Чорнобиль/Біль: Життя після евакуації

ЧерноБыль/Боль: Жизнь после эвакуации
Алла Середицкая
Автор

Алла Середицкая

викладач хорового співу в Школі Мистецтв міста Славутич, мама двох дітей

Алла Середицкая, викладач хорового співу в Школі Мистецтв міста Славутич. 26 квітня 1986-го року виїхала з родиною з міста Прип’ять і більше ніколи не поверталася назад. Виростила двох дітей. Стала бабусею двох онуків.

Я народилася недалеко від Чорнобиля — в Білорусі, в селі Червоне, Брагінського району Гомельської області. Коли я була маленькою, то ми з батьками часто їздили збирати чорницю в ті місця, де пізніше був побудований місто енергетиків Прип’ять. Люди і зараз живуть в моєму рідному селі, їх не евакуювали, але зовсім поруч — заборонена зона, буквально через дорогу.

Будучи студенткою, я познайомилася зі своїм чоловіком, і після весілля ми поїхали в Новосибірськ. Мій перший дитина народився там, але коли йому було 5 місяців, ми повернулися додому. Я була в декреті, і чоловік думав про те, куди піти працювати. Була можливість влаштуватися в Гомелі, Чернігові або Прип’яті. Прип’ять — молоде місто, тому вибір впав на нього. Чоловік працював на станції завідувачем виробництвом в їдальні — годував співробітників АЕС. У квітні 1986 у нас вже було двоє дітей: 5-річний син Олесь і 2-річна дочка Наташа.

26.04.1986

Той день, скоріше навіть ніч, я пам’ятаю дуже добре. Я прокинулася від якогось бавовни. Як потім виявилося, це був вибух на четвертому блоці ЧАЕС. Місто знаходився зовсім близько від станції. Так і не зрозумівши, в той момент, що мене розбудило, я відчинила віконце, поправила ковдри дітям і лягла спати далі. До ранку вікно у нас було відкрито…

Зранку чоловік пішов на роботу, як в звичайний день. Він на той момент працював в профілакторії ЧАЕС, це недалеко від нашого будинку, на березі ріки Прип’ять. Старший дитина попросився на вулицю, і в мене не було приводу його не відпускати. Світило яскраве сонце, і син хотів пограти з машинками в пісочниці. У дворі було багато дітей.

Прибіг з роботи схвильований чоловік і сказав, щоб я забрала сина додому, закрила вікна і нікуди не ходила, тому що на станції щось сталося, якась витік, точно ніхто нічого не каже. Велів нам сидіти вдома. Періодично він забігав додому, а моя внутрішня тривога дедалі зростала. Поступово почали чутися звуки сирен швидкої допомоги. Поруч з нашим будинком була лікарня, машини приїжджали туди одна за одною — привозили постраждалих людей, тих, хто першими потрапив під опромінення працівників, які були на зміні в ту ніч, пожежників, невдачливих очевидців. Місто маленьке і зовсім неможливо було щось приховати. Родичі потрапили у лікарню юрмилися біля приймального покою, але нікого до постраждалих не пускали. Пізніше чоловік приніс нам із профілакторію ліки з йодом, велів самої пити і дітям давати. Може, це нас якоюсь мірою вберегло від серйозних наслідків.

Алла з донькою на алея в місті Прип’ять

А люди йшли на берег Прип’яті відпочивати на човнову станцію в спекотний день. Все в легкому одязі. У багатьох були човни, вони влаштовували пікніки, смажили шашлики і рибалили…

За планом, у той вечір ми повинні були їхати в село до батьків, садити картоплю. На дизелі (Дизель-поїзд — моторвагонний рухомий склад, у якого первинним двигуном є дизель – ред.) це 25 хвилин до станції Нова Иолча. Чоловік повернувся з роботи, ми зібралися, взяли робочий одяг, а дітям — змінку, і без документів і додаткових речей, поїхали на вокзал. Розмови про аварію були лише на рівні чуток. Всім було цікаво, що ж там сталося на станції. Повз нас проїжджали машини, які поливали дорогу і тротуари спеціальною рідиною з піною. Солдати і пожежники були в масках, а ми просто йшли на вокзал і нічого не розуміли. На той момент ще ніхто не сповіщав людей про смертельну небезпеку.

Ми сіли в дизель-поїзд і поїхали. А там, по дорозі, є відкрита місцевість, де зовсім близько проглядається станція. Всі пасажири встали зі своїх місць і припали до вікон. В той день в поїзді було багато рибалок, які приїжджали з Чернігова рибалити на р. Прип’ять і на охолоджувальний ставок поруч з ЧАЕС. Там водилося багато риби. Я можу тільки уявити, скільки на них було радіації, адже ці рибалки просиділи під зруйнованим блоком цілий день.

Ми уважно вдивлялися в руїни 4-го енергоблоку, в курящийся над ним димок. Хто почав говорити, що все буде нормально, пожежу загасили, значить, нічого страшного немає. Ніхто не міг навіть уявити, що могло статися щось жахливе.

«Ми ніколи не повернемося»

На наступний день, коли в Прип’яті та її околицях була оголошена і організована евакуація, по селу поповзли різні чутки, і по радіо прозвучало перше офіційне повідомлення про подію на ЧАЕС. Чоловік поїхав на вокзал дізнатися, як йдуть справи. Він побачив, як з боку Прип’яті в сторону Чернігова промчав забитий битком поїзд. Навіть на сходах стояли люди. Як у кіно про війну, коли поїзди поверталися з фронту. А назад, в Прип’ять, пройшов без зупинок, немов привид, абсолютно порожній склад. Ввечері у неділю потяг вивозив останніх людей з міста. Ми залишилися без речей, документів і без дому.

Тільки через деякий час чоловіка пустили в Прип’ять з пропуску — забрати документи. Лише папери, більше нічого не можна було вивезти. Після аварії батьки і ми були дуже стривожені ситуацією, так як поблизу села літали вертольоти, навантажені піском для аварійного блоку, а люди вже знали про радіацію. Мама просила нас їхати подалі і відвозити дітей.

В евакуації в м Євпаторія

Вирішили їхати до родичів у Черкаську область. На вокзалі в Чернігові було багато жінок з дітьми. Там створили пункт допомоги постраждалим. Людям допомагали купувати квитки, надавали медичну допомогу, оформляли довідки тим, хто виїхав з небезпечної зони без документів. Уявляєте, в той час людям ще вірили на слово! Нам теж повірили, і прямо на вокзалі видали довідку про те, що ми жителі Прип’яті, виїхали 26.04 і, що документів нас на руках немає.

Ми поїхали до родичів, а через якийсь час чоловік відправив мене з дітьми в Євпаторії, в санаторій для евакуйованих із зони ЧАЕС. Дорогу і перебування в санаторії нам всім оплачувала держава. Чоловіки приїздили до дружинам і дітям між вахтами, які тривали по 15-20 днів. Непросто було: чоловіків спочатку не хотіли селити з сім’ями. Пам’ятаю, як навіть на вищому рівні вирішувалося, то, щоб після 11 їх не виганяли на вулицю. Питання таки вирішили. Це був, мабуть, найскладніший період. Житло, виплати і компенсації було вже потім, а в той час, практично відразу після аварії, не було грошей, одягу навіть не було. В санаторії жили в основному жінки, у яких було по двоє, троє, а то й більше дітей. Ми були схожі на великий циганський табір.

Життя після евакуації

Ми жили в санаторії до вересня 86-го. Пізніше чоловік отримав квартиру в Києві. У столиці було непросто — робота далеко від дому, чоловік постійно по змінах в Чорнобилі, старший син забирав молодшу саду (сад під вікнами, зовсім поруч), вони йшли самі додому, закривались і там чекали мене — не гуляли і нікуди не виходили, поки я не приїжджала з роботи. Я викладала хоровий спів в музичній школі на Воскресенці, а жили ми на Харківському масиві.

Їдучи, я кожен раз перекривала газ, а їжу дітям залишала в термосі. Одного разу я потрапила в пробку і сильно затрималася, а коли йшла додому, то побачила, що стоїть моя дитина на весь зріст на підвіконні й просто, «влипнув» в скло, видивляється мене. Я не пам’ятаю, як я добігла на свій 9-й поверх. Відкрила двері, а вони з донькою ридають ридма. Вони плакали і говорили: «Мамо, де ти була? Ми думали, ти під машину потрапила, загубилася, що більше ніколи не прийдеш!» В той вечір я теж з ними ридала, а потім, порадившись із чоловіком, ми вирішили переїхати в новий, що будується для працівників ЧАЕС місто Славутич. Це 60 км від Чорнобиля. Тут я живу і донині, хоча діти і роз’їхалися. Дочка вийшла заміж, і у мене є двоє чарівних внучат. Батько моїх дітей вже шість років як помер, в 53 роки. Але я працюю, як і раніше, в Дитячій школі мистецтв, куди з Києва переїхав майже весь «кістяк» тієї школи, у якій я працювала ще в Прип’яті.

Люди, коли виїжджали з Прип’яті, навіть і подумати не могли, що вони не повернуться. Багато хто залишили своїх домашніх тварин. І ті загинули в закритих будинках.

Мені після аварії Прип’ять снився багато років поспіль. Постійно… Місто було дуже світлий, з величезною кількістю квітів, особливо багато було троянд.

Старший син довгий час сам працював на ЧАЕС. Я, чомусь, як творча мама не хотіла, щоб він йшов в творчу професію, думалося мені тоді, що чоловік повинен чимось серйозним займатися. Він закінчив університет, навчався на факультеті «Фінанси і кредит». Повернувся на станцію і працював в плановому відділі багато років. А потім рішуче звільнився і зараз займається абсолютно іншим справою, творчим, як йому завжди мріялося. Висновок: не можна вибирати професію за дітей, нехай займаються тим, до чого душа лежить.

Відгомони тих днів досі позначаються на здоров’я: приходиш на огляд, здаєш кров, робиш УЗД, а лікар одразу запитує: «Ви з Прип’яті?». Каже, що видно, якщо звідти. З-за проблем з щитовидною залозою я більше не можу співати, як раніше.

Я не можу дивитися фільми, читати книги про Чорнобиль. Одного разу я возила дітей у музей Чорнобиля, вони слухали екскурсію, а я тихо ридала в стороні, щоб ніхто не побачив. Нам пощастило, що ми не постраждали, як могли б — всі залишилися відносно здорові.

Але те життя, яка була відразу після аварії, була зовсім іншою, стався злам. У той час я не могла слухати веселу музику. На півдні музика звучала всюди, нас навіть намагалися розважати — концерти давали, привозили різні колективи. А я все думала, ну як можна веселитися і радіти, коли таке сталося. Мене рятувало малювання і турбота про дітей.

Алла з сином та донькою

Думала навіть, що не повернуся в професію, що не зможу займатися вокалом з-за стресу. А потім діти мене в буквальному сенсі підняли. Я переключилася на них, на їхнє благополуччя. Я поставила собі за мету,щоб вони виросли щасливими людьми. Незважаючи ні на що. Адже бувало так, що нам «розумні» люди говорили, мовляв, вам після Прип’яті 5 років жити — не більше. І спочатку ми, правда, боялися. Страх був страшний, а потім я зрозуміла одну річ — не можна піддаватися цим деструктивним думкам. Навіть якщо дійсно відміряно небагато. Особливо, якщо у тебе є діти, ти просто не маєш права опускати руки і думати про смерть. Потрібно просто жити. Я живу, незважаючи на те, що уві сні приходить міраж — світле місто, що потопає в трояндах. На тлі того самого серпанок, що затяг туманом ціле життя.

 

Фото: Алла Середицкая, Віталій Головін

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code