Оксана Кононець: «Ваше життя замість вас ніхто не проживе»

Оксана Кононец: «Вашу жизнь вместо вас никто не проживет»

Нас надихають різні жінки, і фотомодель Оксана Кононець – одна з них. Будучи студенткою, Оксана впала з п’ятого поверху і отримала травму шийного відділу хребта, через яку її тіло було повністю паралізовано. За довгих п’ять років реабілітації, занять і лікування Оксана змогла сісти на коляску, хоча б частково відновити рухливість рук, але, головне – вона відкрила в собі цілеспрямованість і дисципліну. Оксана Кононець закінчила вуз і отримала другу освіту, заснувала благодійний фонд «Нескорені», стала фотомоделлю і цієї осені збирається на конкурс Miss Wheelchair World, який відбудеться з 29 вересня по 7 жовтня у Варшаві. Про все це ми й поговорили з Оксаною.

Про реабілітацію

Перебуваючи в реанімації, я заспокоювала себе тим, що раніше я лежала в лікарнях, і це тривало максимум тиждень. Я не розуміла тяжкості своєї травми і думала, що буде так само – через тиждень я випишуся з лікарні і піду. Але цього не сталося. На візку я вже шостий рік, і реабілітація відбувається досі. Були реабілітаційні центри, санаторії, заняття вдома і нетрадиційна медицина. Я робила голковколювання, різні масажі, додатково зверталася до експертів.

З кожним роком можливостей для реабілітації стає більше. Слава Богу, що у нас в країні є реабілітаційні центри для людей зі спінальною травмою. Наприклад, у Київській лікарні №4 у відділенні для спинальних хворих, куди приїжджають на лікування люди і з інших країн, є напрацьовані методики відновлення таких хворих, кваліфікований персонал. Нещодавно, завдяки Київраді, відділення поповнилося новими тренажерами.

Після травми я відкрила в собі любов до життя, віру в себе, дисципліну і жорсткий самоконтроль. Я, звичайно, можу нервувати, але, стикаючись з важкими ситуаціями, я загартована, ставлюся до проблем зараз набагато спокійніше, філософськи.

Про професію моделі та конкурс Miss Wheelchair World у Варшаві

До ідеї стати моделлю я прийшла самостійно. Якось я побачила шоу з дівчатами на візках, і там була дівчина з такою травмою, як і я. Вона – одна з найвідоміших моделей світу. І я подумала: невже у мене не вийде так само? Тим більше, що раніше я теж працювала візажистом, з фотографами, мені це легко давалося і навіть фотографи мені пропонували зніматися, але я серйозно не розглядала ті пропозиції.

В цьому році у Польщі буде проходити перший міжнародний конкурс для дівчат на візках. Конкурс задумувався для того, щоб показати, що всі дівчата прекрасні, незалежно від свого фізичного стану, що всі обмеження тільки в нас самих, і потрібно об’єднуватися і привертати увагу до тих численних проблем, з якими стикаються люди з інвалідністю у повсякденному житті.

Я давно мріяла взяти участь у такому конкурсі, довго шукала інформацію, і, нарешті, моя мрія здійснилася. Це буде моя перша поїздка за кордон, куди я буду саме летіти. За умовами конкурсу мені потрібно буде мати з собою два наряди — вечірній та національний і оплатити переліт. Так що зараз я займаюся пошуком цих нарядів, а також спонсорів, готових допомогти мені з підготовкою. Головне, про що я переживаю, — це переліт, тому що дуже сильно боюся висоти і жодного разу ще не літала. Не знаю, як поведе себе мій організм після травми на висоті. Так як у мене порушена терморегуляція, а це буде вже у холодну пору року, то я переживаю, щоб не захворіти, щоб не було температури під 40, у такому стані важко представляти країну.

Про доступність Києва

Поки Київ малодоступний, але поступово місто змінюється, і добре, що є активісти, небайдужі люди, які сприяють його доступності, піднімають цю проблему на найвищому рівні. Я це розумію, як ніхто, так як кілька разів випадала з коляски на вулиці. Зараз я намагаюся об’їжджати такі місця, також після падінь я почала пристібатися до візка, і без пояса більше нікуди не виїжджаю.

Про освіту

Перша моя освіта – вчитель молодших класів у Педагогічному університеті ім. Драгоманова. Після травми я закінчувала четвертий курс, вже будучи в колясці. Мені пішли на поступки, і я закінчувала вуз дистанційно. У мене є і друга освіта, соцпрацівника. Мені запропонували піти вчитися, і я подумала, що це хороша ідея. Навіщо сидіти вдома, якщо можна перебувати серед людей і пізнавати щось корисне? Для навчання я обрала єдиний в країні повністю інклюзивний і обладнаний для людей з інвалідністю університет «Україна». У ньому скрізь є пандуси, можливість проїхати навіть на великому візку. Для незрячих людей теж є умови – наприклад в ліфті кнопки з написами шрифтом Брайля, щоб вони могли дістатися до свого поверху. Для слабочуючих людей точно так само є обладнання, яке допомагає їм орієнтуватися. Хотілося б, щоб кожен внз нашої країни став доступним для всіх категорій людей з інвалідністю.

Я навчалася на заочній формі, приїжджала на лекції і на сесії, і до університету мене підвозив соцтранспорт. Це ще одна безкоштовна, потрібна і затребувана послуга, що дозволяє почувати себе більш мобільним. Чудово, що зараз є інтернет, я могла дізнаватися багато нової та потрібної інформації для навчання і не їздити в бібліотеки. Кожного разу, виїжджаючи куди-небудь переживала: а раптом там не доступно і я не зможу туди потрапити?

Про благодійний фонд «Нескорені»

Цієї весни я організувала Всеукраїнський фотопроект з дівчатами на візках «Нескорена краса». Мені хотілося показати красу і успішність українських дівчат, а також те, що і на візку можна вести активний спосіб життя. І в процесі роботи над проектом народився і благодійний фонд «Нескорені», який буде підтримувати дівчат на візках в beauty і fashion-індустрії в Україні. Я тільки на початку свого шляху, у мене ще немає досвіду і великої кількості знайомств, але у мене є віра і сильне бажання. Сподіваюся, що все у мене вийде.

Про підтримку

Зі мною весь час знаходиться мама, вона стала першим помічником для мене, вона, природно, поїде зі мною до Варшави. Сестра з чоловіком живе окремо, але, незважаючи на це, вона вибирається зі мною на різні заходи, наприклад, на Тижні української моди, допомагає шукати інформацію в інтернеті, радить і підтримує мене у всіх моїх починаннях. Я дуже рада, що після травми у мене залишилися друзі, які завжди готові прийти на допомогу. Але я придбала багато нових друзів, з якими завжди можу поговорити, порадитися.

Всім, хто виявився в схожій ситуації, я хочу сказати: пам’ятайте, що ваше життя – тільки ваше, замість вас його ніхто не проживе. Треба брати від життя все, цінувати кожен момент, насолоджуватися ним. А як ти можеш насолоджуватися, якщо будеш боятися вийти на вулицю і сидіти в чотирьох стінах? Рухи породжують дії, потрібно рухатися вперед і діяти. Якщо у вас не вийде сьогодні – не біда, вийде завтра або післязавтра. Головне вірити і не впадати у відчай.

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code