В Україні стартувала кампанія #ПочуйМене: 16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства, ініційована ООН в Україні. Запуск проекту пройшов у форматі зустрічі Sisters` circle. У цьому сестринському колі жінки, героїні кампанії #ПочуйМене поділилися своїм баченням щодо проблеми насильства в нашому суспільстві та можливі методи його вирішення. Кожна з героїнь розповіла про свій досвід пережитого очевидного і неочевидного насильства, їх історії ви зможете будуть публікуватися на WоMо і ZZA! протягом 16 днів, а поки ділимося основними інсайтами з заходу.
В нашій країні кожна п’ята жінка стає жертвою домашнього насильства і найчастіше приховує це, щоб «не виносити сміття з хати». Це не єдина приказка, яку використовують для виправдання, в нашому культурному арсеналі є і «б’є — значить любить», і «сама винна». Але насильство не зводиться до фізичних проявів агресії, наприклад, психологічне, емоційне насильство не завжди очевидно і доказовою. Тому тема насильства залишається складною, малообсуждаемой і не всі публічні люди, запрошені до участі в кампанії #ПочуйМене, були готові висловити свою позицію, побоюючись за збереження іміджу. У підсумку нам вдалося зібрати 16 дійсно сміливих жінок і вони пояснили, чому вирішили відгукнутися.
Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН на каналі 1+1
Я не переживала насильства в родині, але у публічних людей є і інші варіанти — наприклад, активний кібербуллінг, тому я більше зосередилась на цій темі. У моєї подруги була ситуація, коли вона мала про що розказати, але боялася, що ця розповідь призведе до нової хвилі булінгу. А хотілося б, шоб такі зізнання малі тільки позитивний влив на ситуацію.
Владислава Магалецкая, член Національної ради реформ
У мене навіть не було думки, що це негативно вплине на мій імідж. Я б хотіла, щоб історія, яка трапилася у моєму житті, допомогла дівчатам.
Христина Шишпор, прима-балерина Національної опери України
У моїх подруг були такі ситуації, коли над ними знущалися друзі і їм нікуди було піти, так як їх фінансово забезпечені чоловіки просто перекривали їм кисень. Якщо б у них була можливість звернутися за допомогою, можливо, цей кошмар б швидше закінчився.
Уляна Пчолкіна, телеведуча та громадський діяч
Я би хотіла звернути увагу на проблему фізичного насильства стосовно жінок з інвалідністю — ми абсолютно беззахисні. Звичайна людина може хоча б втекти. А чемпіонка з карате, лежачі на підлозі, коли не працюють ноги, мало що може зробити — я зіштовхнулась з цим, коли нетверезий чоловік піднявши на мене руку. Я в дитинстві пережила насильство, мені дуже складно про це говорити, і я дуже хочу, щоб подібні заходи працювали на покращення ситуації.
Анастасія Мельниченко, голова ГО «Студена», инициаторка флешмобу #Янебоюсясказати
У процесі написання книжки «#ЯНеБоюсьСказати», розжовуючи, що таке насильство, я усвідомила, що теж була насильницею у деяких випадках, і чесно у цьому зізналась. Головне, що треба змінити, — це щоб ґвалтівникам не тільки було соромно, вони мають відчувати невідворотність покарання.
Юлія Зорій, ведуча шоу «Ранок у Великому Місті» на ICTV
Коли мене запросили до цього проекту, я дуже зраділа, бо це корисно. Альо потім мене охопив такий страх, що мені довелося попросити час, щоб подумати. Я знала, що мені є що розповісти і що моя історія зможе допомогти комусь. Але в ту секунду я не розуміла, чи маю сили розповісти про це вголос. Я подумала кілька годин і погодилась, тому що мені свого часу допомогло саме правило «не мовчати». Коли людина чує, що в когось іншного теж була така проблема, це додає сил.
Анастасія Єва Домани, трансгендерна жінка, активістка «Транскоалиции на пострадянському просторі»
Я відчувала насильство зі шкільних років, але особливо в період переходу, коли моя зовнішність була не зовсім такий, як я хотіла. Три місяці тому один чоловік накинувся на мене в громадському транспорті, він акцентував увагу на моїй гендерної ідентичності, ніхто за мене заступився. Так я зіткнулася насильством, яке ніяк не карається. І я не замислюючись готова була брати участь в акції та відповідати на запитання.
Олена Стрижак, Голова правління БО «Позитивні жінки»
Так склалося, що в моєму житті дискримінації з приводу моєї ВІЛ-інфікованості я практично не відчувала. Але я знаю, що коли жінки або чоловіки переживають насильство, вони часто не знають, куди звернутися. Я беру участь у цьому проекті, щоб жінки, чоловіки, хлопчики, дівчатка знали, що завжди є вихід, на те ми і люди, що вміємо розмовляти. Доброта, любов і взаєморозуміння — ось до чого ми повинні прагнути.
Підготувала Оля Полякова
