Порушники глубин стор. 50

рий закрутився з того дня, виносячи балістичні ракети до берегів США до кордону подлетного часу в 5-6 хвилин. І якщо до скроні Кремля був приставлений американський кольт, то до скроні Білого дому був приставлений тепер і радянський револьвер…
По сумному знамення долі атомарина К-219, відкрила нову підводну епопею, її ж і закінчила своєю загибеллю в 1986 році…
* * *
Для Миколи Малова цей крутий виток холодної війни в океані став головною справою його морського життя. А почалася вона в Кенігсберзі 16 вересня 1946 року, коли в родині офіцера — фронтовика, штурмовавшего прусську твердиню всього лише рік тому, народився син, якому дали ім’я головного покровителя моряків і рибалок — святителя Миколая. Втім, тоді ніхто не міг передбачити, ким стане хлопчина. Це стало зрозуміло лише тоді, коли сім’я Маловых волею службового призначення переїхала з берегів Балтики на береги Жовтого моря Порт-Артур.
— Наш будинок знаходився в старій гавані, і такі знайомі багатьом лише з романів і фільмів назви, як Електричний Скеля або Золота Гора, були для нас, хлопчаків, буденними поняттями. Недалеко від будинку розміщувався пост матросів на чолі з мічманом, ще далі стояла зенітна батарея, де нам, хлопчакам, завжди були раді. У батарейцев завжди можна було пообідати, подивитися кінофільм… Але найбільше ми пропадали в порту, де стояли бойові кораблі есмінці, сторожовики, підводні човни… Вони базувалися саме там, де півстоліття тому стояли російські броненосці — «Ретвизан», «Пересвіт», «Севастополь», «Перемога». .7 З тієї пори мені запав в душу розповідь про загибель ескадреного броненосця «Петропавловськ», подорвавшегося на мінах на зовнішньому рейді Порт-Артура. Я знав подробиці загибелі адмірала Макарова, художника Верещагіна, знав і про порятунок великого князя Кирила Володимировича. І, звичайно ж, абсолютно не міг уявити, що одного разу мені доведеться взяти участь у перепохованні його останків в Петропавлівській фортеці, та ще за спеціальним запрошенням його нащадків! Але така вже в’язь морських доль.
У Порт-Артурі я пішов у перший клас російської школи, навчався лише рік, бо батька перевели в Ленінград. Ми селилися на розі 19-й лінії Василівського острова і набережної лейтенанта Шмідта. І знову доля — в ста кроках від будинку на-ходились стіни старого морського навчального закладу, наступника Морського корпусу — ВММУ імені Фрунзе. Я, звичайно, був ще дуже малий, щоб по достоїнству оцінити таке сусідство. Але зате біля набережної стояли бойові підводні човни, на чорних рубках яких червоніли зірки з цифрами потоплених ворожих транспортів. Зрозуміло, ми знаходили лазівки, щоб проникати на надводні кораблі і навіть німецькі трофейні суду. Так ми змалку просочувалися духом військового флоту, сіллю морів…
А ще були книги. У десять років я жадібно проковтнув роман Івана Єфремова «Туманність Андромеди». Він просто потряс мене, і я по цю пору вважаю цю річ геніальною. Приголомшила і фантастична «Аеліта»! Після цієї книги ми, пітерські хлопці, нітрохи не сумнівалися, що життя на Марсі є, і одного разу в ясну ніч ми відшукали червонувату точку цієї жаданої планети на небі. Ми пильно вдивлялися в неї, що стало здаватися, що звідти й справді нам посилають сигнали. А після книги Всеволозького «Йдемо завтра в море» я почав збиратися в нахімовське училище, благо тоді брали пацанів після четвертого класу. Я натиснув на всі предмети і добре закінчив рік, але тут втрутилися воістину фатальні обставини — батька знову перевели до нового місця служби, цього разу до штабу Закавказького військового округу. Як на зло, Тбіліське нахімовське училище до того часу закрилося, про що я гірко шкодував, ні сном ні духом не відаючи, що пройде багато років і я все-таки прийду в нахімовське училище в якості… його начальника! Такі ось кола виписує часом доля.
У Тбілісі я закінчив школу з золотою медаллю і, звичайно ж, вирушив вступати до найголовніше, найпрестижніше військово-морське училище імені Фрунзе. Тоді, на початку шістдесятих років, військових людей не дуже-то шанували. Після хрущовських скорочень існувала думка, що замість командних училищ треба вступати на інженерні, благо не пропадеш ater from the glass! My eyes will на громадянці, якщо вдарять нові скорочення. Саме так мені і

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code