Що таке колгоспний город, чи потрібно дітям читати книги нашого дитинства?

Что такое колхозный огород, или Нужно ли детям читать книги нашего детства?

Так вийшло, що більша частина сімейної бібліотеки, яка включала мої улюблені дитячі книги, була загублена. Практично як Олександрійська бібліотека, але без пожежі. Навіть скоріше як бібліотека Івана Грозного: на сьогоднішній день висунуто понад 60 гіпотез про її місцеперебування, але будь-які відомості потребують ретельної наукової перевірки.

З появою дитини я негайно почала відновлювати втрачений книжковий фонд, вважаючи, що дитині повинно подобатися саме те, що колись подобалося мені. Ці книги допоможуть виховати з нього чесну, справедливу і добру людину – таку ж, як я. Таку ж скромну.

На мій п’ятий день народження моя найкраща подруга Неня подарувала мені книгу «Принц і жебрак» Марка Твена. На форзаці синьою ручкою був обведений контур маленької Нениной руки і написано канонічне «Подрузі Тані на довгу пам’ять». Мама мені цю книгу читала вголос довгими зимовими вечорами. Я запам’ятала тільки одне слово: дивовижне ім’я персонажа – Майлз Гендон.

Але це все одно була моя улюблена книга, з якої мені махала рукою мила Неня і наше з нею спільне дитинство. Синові я цю книгу вже замовила «на виріст». Впевнена, що він теж запам’ятає з неї тільки ім’я Майлса Гендона, але про що ж ще нам буде поговорити через 40-50 років за чаєм? Я збираюся жити довго, для того, щоб на пенсії нарешті спокійно читати і обговорювати книжки з моїми старими дітьми.

Я міркую так: як синові (вже у свої п’ять з половиною практично льотчику-випробувачу та начальнику водоканалу) може сподобатися читання, якщо те, що я йому читаю вголос, не подобається мені самій?

Адже діти відчувають, коли ти читаєш з особливою теплотою і емпатією, і налаштовуються на твою хвилю. А хто читає ті ж книги, що і ти, той володіє картою твоєї душі.

Слідуючи цій логіці, я запропонувала моєму синові кілька тонких і весело ілюстрованих книжок Носова, Драгунського і Михалкова. Там дуже смішні діти (в основному, хлопчики – тоді гендерну рівність розуміли по-іншому) викручуються з різних перипетій, ними ж самими влаштованих. Ці розповіді – приклади вдало написаної прози для дітей і вони сподобалися малюкові в цілому. Однак, що стосується культурних маркерів тексту, то я зіткнулася з несподіваною проблемою. «Зате коли йшли назад (хлопчики), вони забралися в колгоспний город, і набрали повні кишені огірків. Колгоспний сторож помітив їх і засюрчав у свисток». Син ставить закономірне питання: «Мам, як це – колгоспний?» Або ось, про дядю Стьопу: «Тут співробітникові ОРУДа дядя Стьопа каже: що, братику, справи погано? Світлофор не горить!» Для тих, хто не в темі: ОРУДУ – це відділ регулювання вуличного руху, структурний підрозділ радянської міліції, створений в 1932 і реорганізований в ДАІ в 1961. У книгах радянських дитячих письменників такі «провали в минуле» трапляються регулярно.

Якщо оповідання в книзі відбувається не саме по собі, а в певному місці, де є свої правила, побут, норми мови і суспільний лад, то країни колгоспів, ОРУДа і доблесних червоноармійців більше немає. І те, що було зрозуміле, близьке і приємно нам – нескінченно далеко від наших дітей. Але ж Англія Тюдорів зі своїми принцами і жебраками теж далека від наших дітей. Як, втім, і від нас, батьків. Або Марка Твена читати, а Носова – ні? Чому?

А що, якщо сміливіше рухатися по літературним трендам не тільки назад, а і вперед? Вірніше, в ногу з часом? А що, якщо нам, батькам, не читати дітям, а читати разом з дітьми нові дитячі книги? Можливо, нам не уникнути деяких розчарувань (не кожен хіт продажів стає класикою), але, швидше за все, прочитані книги разом зроблять нас ближче до наших дітей і до їх світу: більш відкритого, глобалізованого, що має нові культурні орієнтири.

Сміливо зважившись на читання сучасних наших і перекладних авторів я зробила ряд приємних відкриттів. Наприклад, у нашому кото-леопольдово-піонерському дитинстві були відсутні ведмежа Паддінгтон (видавництво «Ранок») і Енн з Зелених Мезонінів» (новинка видавництва «Урбіно»)! Або ось, нам з сином тепер нескінченно дорогі маленькі кротята і їх хіпстерські батьки з книг Тараса і Мар’яни Прохасько: «Хто зробить сніг?» і «Куди зникло море?» (видавництво «Видавництво Старого Лева»). А в другій книжці є ще й QR-код, за допомогою якого можна слухати дивовижні дитячі пісні у виконанні Соні.

Виходить, що тем для спільного чаювання через 50 років стає все більше. Хоча, звичайно, він все одно буде намагатися заговорити мене своїми напівпровідниками, патрубками і шлангами. Але я навчуся непомітно відключати слуховий апарат і говорити в потрібних місцях «Так, синку, ти такий у мене розумний. І відважний. Прям як Майлз Гендон!»

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code